Релігія була й залишається сьогодні важливим чинником у розвитку будь-якої цивілізації. Її місце в житті того чи іншого соціуму визначається різними обставинами: рівнем розвитку суспільства, суспільної свідомості, культури, традиціями, впливом суміжних соціально-політичних утворень (наприклад, Візантія і Київська Русь). Вплив релігії реалізується через її функції в суспільстві виконання яких переконливо демонструє, що релігія небезпідставно претендує на регламентацію життя людини (починаючи з побутових вказівок й кінчаючи мораллю) й суспільства в цілому. Можна навести приклади впливу релігії на культуру (наприклад, заборона на всі види образотворчого мистецтва в ісламі), на науку (наприклад, інквізиція в середньовічній Європі та її гоніння на вчених – Г.Галілей, Д.Бруно.), на політику (наприклад, політична діяльність римсько-католичної церкви в дусі концепцій Августина Блаженного й Фоми Аквінського, сучасна політика Ватикану, а також теократичні ісламські режими в сучасному Ірані, деяких інших країнах Сходу тощо). Динаміка впливу релігії на суспільне життя описується двома основними поняттями - сакралізація й секулярізація. Сакралізація (лат. “священний) – це процес включення до сфери релігійного санкціювання свідомості, діяльності, поведінки людей, суспільних відносин й інститутів. На ранніх стадіях розвитку цивілізації сакралізація відбувалась в рамках неопосередкованої діяльності людей і їх спілкування. Пізніше, з виникненням релігійних організацій сакралізація поглиблюється на основі клерикалізації суспільного життя. Клерикалізація (лат. “церковний”) означає не тільки регуляцію всього особистого й суспільного життя, але напрацювання (розробку) відповідних ідеологічних засад. Основними етапами її є: кодифікація, догматизація та канонізація віровчення, при чітко вираженому бажанні включити всі сфери інтелектуальної діяльності в систему богословсько-теологічного мислення. У кожному суспільстві процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, в ісламі не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов шляхом формування теократичних держав. На відміну від інших релігій він прагнув не до того, щоб освячувати релігійним авторитетом існуючі суспільні й політичні відносини, а до того, щоб втілити в життя ідею релігійної громади, реалізувати симбіоз духовного й світського начал. В ісламі політичні лідери були одночасно й релігійними вождями (халіфи, еміри та ін. були носіями релігійного авторитету). Сакралізація особистого й громадського життя на основі християнства в Європі досягла свого апогею в Середньовіччі. Кожен людський вчинок, кожне соціальне явище підкорялось соціальній сфері. Як відмічав П. Сорокін, головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. /Див.: Сорокин П. Социокультурная динамика и религия // Человек. Цивилизация. Общество. − М., 1992. - С.430./. Архітектура й скульптура Середніх віків була “Біблією в камені”. Література, живопис, музика – все було проникнуте релігійними мотивами. Наука, зокрема, філософія, розглядалась як “прислужниця” релігії та теології. Політична система в її духовній і світській сферах була переважно теократичною й базувалась на релігії. Протилежний сакралізації процес називається секуляризація (від лат. “мирський”, “світський”). Це процес звільнення зі сфери релігійного санкціонування свідомості й діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Спочатку термін “секуляризація” означав акт відчуження церковного майна на користь держави або приватних осіб. Вперше він був використаний французьким посланником Лонгвілем в 1646 р. напередодні Вестфальського миру. Політична сторона процесу секуляризації передбачає визволення з під контролю церкви сфери владних відносин. З розвитком світської освіти процес секуляризації охоплює широку сферу науки й культури. Відтепер не віра, а розум розглядаються як джерело й основний імпульс будь-якої діяльності людини. Утверджується право на вільнодумство. На думку західних соціологів процес секуляризації призводить не до ліквідації релігії, а лише до змін в її структурі й ролі в житті суспільства. Процеси сакралізації та секуляризації діалектично взаємозв¢язані. Модернізація віровчень та культів у сучасних релігіях дає всі підстави вважати, що релігія в тих чи інших формах продовжує впливати на всі сфери суспільного життя, процес соціалізації індивіда, науку, культуру тощо. Історія цивілізації вчить, що в більшості релігій є значний адаптивний потенціал, тобто здатність пристосовуватись до мінливих умов нашого світу, реагувати на зміни в різних сферах суспільного життя – економіці, соціальній сфері, політиці, культурі. Сучасне українське суспільство переживає сьогодні не тільки економічну кризу. Криза, яка охопила сучасне суспільство і тримає його в своїх обіймах, є криза духовності. Сучасна людина перебуває у відчутті безглуздості того життя, яке вона веде, у втраті людських цінностей, руйнуванні старих орієнтацій, пріоритетів і не сформованістю нових. Людині притаманні значна пасивність, орієнтації на потреби, цінності ринку, як вважав Е. Фромм , «людина або споживач, або товар, який треба якомога вигідніше продати, а його Доброта, Розум, Совість відійшли на другий план». У сучасному суспільстві духовна сторона людського життя, на жаль, не є домінантною. Тай складається враження, що деякі люди не розуміють самого поняття «духовність». Слід зауважити, що поняття «духовність» має безліч розумінь та визначень, як філософського, так і релігійного характеру. Зокрема, в концепції П.Юркевича категорія духовності розглядається в контексті Богоподібності, яка визначає центр людської особистості, а серце – це містичний та чуттєвий орган пізнання та сприйняття найвищих сакральних цінностей. С.Франк під духовністю розумів «внутрішнє життя, зв»язок людських глибин з надприродним початком». Н.Силуянова поділяє духовність на релігійну і моральну. Релігійна духовність полягає у задоволенні соціальної потреби індивіда шляхом споглядального індивідуально-особистісного спілкування з Богом. Моральна духовність зорієнтована на реалізаціє зазначеної потреби безпосередньо на практиці людських взаємовідносин,взаємних зобов»язань людей один перед одним. Психологічний аспект духовності досліджувала Ж.Юзвак, де духовність розуміється як психічна якість людини, складне поєднання таких особливостей інтелектуальної, чуттєво-емоційної і вольової сфер людської психіки, які сприяють формуванню потреби в пізнанні світу, себе, оточуючих людей і засвоєнню духовних цінностей. Як бачимо, до поняття «духовність» слід підходити як до багато структурного феномену, який вимагає поєднання наукових, релігійних, моральних точок.